Цей проєкт 2025 року у Свято-Маріє-Магдалинівському монастирі, демонструє, як монументальне мистецтво може інтегруватися в аскетичний монастирський побут.
Локація: с. Зарічово (поблизу м. Ужгород), трапезна жіночого монастиря.
Архітектор: Юрій Самсонов.
Автор: художник – монументаліст Денис Кутняхов.

Вітраж як духовно-просторовий акцент сучасного сакрального мистецтва України

У сучасному сакральному мистецтві України дедалі виразніше простежується тенденція до осмисленого синтезу традиції та актуальної художньої мови. Саме в цьому контексті особливого значення набуває вітражне вікно, створене у 2025 році для новозведеної трапезної Свято-Маріє-Магдалинівського жіночого монастиря в селі Зарічово поблизу Ужгорода.

Вітраж у трапезній Свято-Маріє-Магдалинівського жіночого монастиря в Зарічові можна розглядати як свідчення того, що вітраж як вид монументально-декоративного мистецтва залишається потужним інструментом формування духовного простору, здатним говорити сучасною мовою про вічні істини.

Ця робота є не лише декоративним елементом архітектурного простору, а повноцінним духовно-художнім висловлюванням, що актуалізує роль вітража в сучасному сакральному середовищі. Проєкт трапезної, розроблений українським архітектором Юрієм Самсоновим, вирізняється зваженим ставленням до масштабу, світла та функціонального призначення простору. Архітектурна концепція передбачає відкритість до природного освітлення як до символу Божественної присутності та внутрішнього світла монашого життя. У цьому задуманому архітектором вітражі середовище набуває ключової ролі — він стає медіатором між матеріальною формою будівлі та її духовним наповненням.

Вітраж виконано майстернею Vitrage Classic.kyiv.ua під керівництвом та за авторським ескізом Дениса Кутняхова – члена КОНСХ України, секції монументально-декоративного мистецтва. Авторський підхід митця ґрунтується на глибокому знанні історії вітражного мистецтва та водночас на прагненні до його актуалізації в умовах сучасної української сакральної культури. У цій роботі митець послідовно розвиває власну художню мову, де колір, ритм і світло підпорядковані не тільки декоративній ефектності, а богословській та символічній логіці.

Композиція вітражного вікна вирішена з тонким відчуттям просторового балансу. Колористична гама насичена внутрішнім світінням, що розкривається залежно від часу доби та інтенсивності природного світла. Вітраж має чітку ієрархічну структуру, підпорядкований богословській символіці.

Верхній ярус (арка): Зображення Святої Трійці (старозавітний сюжет «Гостинність Авраама»). Це символічне «небо» вітража, що благословляє простір трапезної.
Центральна постать: Свята Марія Магдалина — покровителька монастиря. Вона тримає в руках традиційні атрибути: посудину з миром та червоне яйце (символ Воскресіння). Це робить вітраж персоналізованим «духовним серцем» саме цієї громади.
Бокові частини: Зображення храмової архітектури (зліва) та гірської природи Закарпаття (справа), що символізує гармонію між рукотворним сакральним простором та Божим творінням.

Світло як «медіатор» між світами.
Золотаво-жовте скло у фоні створює ефект постійного сонячного сяйва, навіть якщо на вулиці похмуро. Контраст між теплими (червоний, золотий) та холодними (синій, смарагдовий) кольорами створює ритм не даючи оку втомлюватися. Чіткі, майже модернові лінії контурів (олов’яної пайки) надають зображенню сучасної динаміки. Виноградна лоза, що обрамляє постаті, є ідеальним вибором для трапезної. Це одночасно і символ Євхаристії, і символ Христа («Я є лоза…»), і декоративний елемент, що поєднує всі частини вікна в єдине ціле.
Масштаб вітража робить його домінантою. Ченці та паломники під час трапези знаходяться у прямому візуальному контакті з образами вітражного пано. Стриманість обличь і жестів на вітражі сприяє атмосфері «тиші та зосередженості».
Скло тут перестає бути пасивним матеріалом – воно живе, дихає, трансформує простір трапезної, наповнюючи його атмосферою зосередженості, молитви та тиші. У контексті трапезної, де поєднуються тілесне й духовне, щоденне і сакральне, вітраж виступає знаком присутності вищого сенсу у повсякденному монашому житті. Важливо підкреслити, що ця робота є показовою для сучасного українського сакрального мистецтва загалом. Вона демонструє відхід від поверхневого цитування історичних стилів і водночас зберігає повагу до канонічної традиції.

Такий підхід формує нову якість сакрального простору – живу, актуальну, вкорінену в українському культурному та духовному досвіді сьогодення.

Вітраж у трапезній Свято-Маріє-Магдалинівського жіночого монастиря в Зарічові можна розглядати як свідчення того, що вітраж як вид монументально-декоративного мистецтва залишається потужним інструментом формування духовного простору, здатним говорити сучасною мовою про вічні істини.

текст: Тетяна Мельник

Світло і Віра у Камені: Мозаїчна композиція “Христос-Вседержитель” у Храмі Св. Петра і Павла села Озерне

У сучасному українському сакральному мистецтві відбувається значне переосмислення та пошук нових форм, що дозволяють поєднати глибокі духовні традиції з актуальними художніми рішеннями. Яскравим прикладом цього є нещодавно завершена мозаїчна композиція Христос-Вседержитель (Христос-Пантократор)

Монументальна робота творчої родини, українських художників-монументалістів Миколи, Тетяни і Дениса Кутняхових. Цей твір прикрашає відновлений Храм Св. Петра і Павла в історичному селі Озерне Козелецького району Чернігівської області, втілюючи спадковість майстерності та сучасне бачення.

Центральним елементом надвратної мозаїки є образи Святих апостолів Петра і Павла, храму покровителів. Їхні постаті, виконані відповідно до канонічної іконографії, але з характерною для Кутняхових експресивною графічністю, стають у монументальній величі. Ключовою символічною деталлю є те, що апостоли тримають у своїх руках Храм, що є прямим посиланням на їхню як стовпів Церкви та роль будівельників її духовного фундаменту. Цей образ підкреслює нерозривний зв’язок між святими, Церквою та вірянами.

Колористичне рішення мозаїки, хоч і спирається на традиційну палітру візантійського мистецтва (глибокі сині, золоті, багряні відтінки), демонструє сучасну інтерпретацію. Насиченість кольорів та їх взаємодія створюють потужний візуальний акцент на фасаді храму. Майстри вміло вибрати гру фактуру та відтінків смальти для передачі об’ємів та емоційної глибини ликів і одіяння святих. Це відрізняє роботу від плоских зображень, надаючи їй живі вібрації.

Мозаїка як Портал

Надвратна мозаїка у Храми Св. Петра і Павла функціонує як власний візуальний портал, який зустрічає кожного, хто наближається до святині. Вона не тільки інформує про храм покровителів, але й готується до входу в сакральний простір, створюючи настрій благоговіння та поваги. Її рельєфність та гра світла особливо ефектно при різному освітленні – від яскравого денного сонця до сутінків, що робить мозаїку живою та динамічною.

• Свого часу, наприкінці 2012 та початком 2013 року, доля звела мене з музейно – реставраційним осередком Національного заповідника “Софія Київська”.
  На той час, розглядалась цілком реальна можливість співпраці по відкриттю на території заповідника, експериментальної – мозаїчної майстернім.

Метою якої було, вивчення і відновлення мозаїчних традицій Київської Руси.
Від мене і нашої творчої майстерні, був досвід, вміння та обладнання, а від керівництва заповідника, офіційний доступ на територію заповідника і допомога у вивчені артефактів які дійшли (не дивлячись на всі нищівні століття ) до наших днів. Найбільша споруда, славетної епохи Київської Русі, Софія Київська дійшла до нашого часу з різностильовими нашаруваннями. Будівля собору Софії Київської то “Український Парфенон” який дійшов до нашого часу з перебудовами і нашаруваннями різних епохальних стилів від візантійського до українського (козацького) бароко. Після руйнувань, пожеж та пограбувань, від монголів до московських орд. Кожна з  епох вносила свій декоративні та стилістичні нашарування і все ж таки під всім цим, значною мірою збе­реглися і стародавні початкові форми, декор та первородні твори,  відомий у всьому світі мозаїчні сюжети і фресковий розпис.

Маючи певний час, допуск до недоступного для пересічних глядачів та відвідувачів приміщень і закутків, до сакрального і закритого для пізнання, нашого культурного коду, я мав можливість робити фотофіксацію необхідної як для задуманого спільного із заповідником проєкта так для власного вивчення мистецької та історичної спадщини.

Звичайно, сподіватись на збереження автентичного (вітражного) скління собору не приходиться. Всі ми розуміємо, що скло, це перший з матеріалів який страждає від вандальних та стихійних дій часу але в ті давні часи існували і інші скляні технології із застосуванням кольорового скла чи глазурі які перейшли в Україну з Візантії від часів княжої доби.

Таких як мозаїчні образи, декор, керамічні, глазуровані плити.

Досліджуючи скриті фрагмент стародавньої підлоги собору, яка на цей день закрита чавунними декоративними плитами, укладеними в середині ХІХ ст. в деяких місцях відкрита нашому оку первородна, керамічна підлога, пазового набору з круглих та хрестовинних модулів, які являють собою керамічний килим покритий глазур’ю.

Glasur (від Glas – скло) – тонкий склоподібний шар на поверхні керамічних виробів, закріплений випаленням.

Глазур або полива – це тонкий шар склоподібного матеріалу, котрий вкриває кераміку. Вони надають керамічним виробам кольору, міцності та водонепроникності.
Глазурована підлога з набору модулів різнокольорової смальти та скляної маси зеленої,синьої, жовтої та блакитної, яку укладали як пазлові плитки.

Головним відкриттям для мене особисто, як художнім так і стилістичним, про який жодного разу не писали і не досліджували, чи то московська і радянська, чи зарубіжна мистецтвознавча і культурологічна експертиза, стала кольорова гама Синьо – Жовтий колорит з додаванням білих та зелених вкраплень.

Всі офіційно відомі дослідження по культурній спадщині Собору Софії Київської, або замовчували цей цікавий факт або писали про те поверхнево без акцентування і детального дослідження. Кольори княжої доби, синій (блакитний) і жовтий. У релігійному та декоративно-прикладному мистецтві Київської Русі, синій (та блакитний) колір використовувався для розпису церковних склепінь, ікон, та вишуканих палаців, символізуючи небо та небесне царство.

Жовтий колір використовувався для розпису архітектурних деталей та прикрас, що імітував золото.

Синьо-жовтий кольори грали важливу роль в мистецтві та побуті Київської Русі, що охоплювала території сучасної України, Білорусії та Литви.

Виявлені мною, фрагменти знаходяться при престолі в центральній апсиді Софійського собору.

В тому місці де майже не можливо в прямому сенсі цього слова, ступати ногою людською, під самими порогами і стінами. В первозданному вигляді, вся підлога, головного Собору Руси, закладеного і збудованого Київським князем Ярославом Мудрим, нащадком варягів (вікінгів),  мала всі ознаки притаманної на той час геральдичної традиції застосування родових кольорів в декорі і побуті всього, що відносилось до цього роду. У середньовічному мистецтві також можна знайти приклади використання синього та жовтого кольорів у розписах вікон, вітражів та мозаїк.

Однак, синьо-жовтий колір не мав такої ж символіки у західноєвропейській культурі, як у культурі та геральдиці Київської Русі. Вся західноєвропейська традиція глазурованої підлоги, які дійшли до наших днів, це кольори і відтінки охри і теракоти з незначним доданням зелених і синіх кольорів.

Яскравих і відкритих жовтих кольорів з контрастним синім чи голубим не застосовувалося .

Ці кольори з’явилися в епоху Вікінгів та стали символом також шведської державності. Синьо-жовтий колір також використовується у побуті шведів, зокрема в національному прапорі та гербі Швеції. У національному прапорі Швеції синій колір символізує небо, а жовтий – сонце. Крім того, у шведському побуті можна знайти використання синьо-жовтих кольорів у виробах зі скла, кераміки та текстилю.

В глибині центральної апсиди влаштовано півколом місце для сидіння епіскопів (синтрон). Від стародавньої частини синтрону залишився лише верх, оздоблений мозаїчними та мармуровими плитами. Частини мозаїчних плит, що випали, а також вся нижня частина престолу оздоблені полив’яними керамічними плитами, зробленими в одній кольоровій гамі з мозаїчними смальтовими прикрасами.
Мозаїчні плити зроблені тією ж технікою, що й підлоги, з чотирикутних і трикутних кусочків смальти жовтого, синього, блакитного й зеленого кольору.
Другим видом інкрустації є мозаїчні смуги, викладені на розчині в пазах керамичних плит.Спинка крісла митрополіта орнаментована тією ж кольоровою смальтою, вправленою в мармурову плиту.