• Свого часу, наприкінці 2012 та початком 2013 року, доля звела мене з музейно – реставраційним осередком Національного заповідника “Софія Київська”.
  На той час, розглядалась цілком реальна можливість співпраці по відкриттю на території заповідника, експериментальної – мозаїчної майстернім.

Метою якої було, вивчення і відновлення мозаїчних традицій Київської Руси.
Від мене і нашої творчої майстерні, був досвід, вміння та обладнання, а від керівництва заповідника, офіційний доступ на територію заповідника і допомога у вивчені артефактів які дійшли (не дивлячись на всі нищівні століття ) до наших днів. Найбільша споруда, славетної епохи Київської Русі, Софія Київська дійшла до нашого часу з різностильовими нашаруваннями. Будівля собору Софії Київської то “Український Парфенон” який дійшов до нашого часу з перебудовами і нашаруваннями різних епохальних стилів від візантійського до українського (козацького) бароко. Після руйнувань, пожеж та пограбувань, від монголів до московських орд. Кожна з  епох вносила свій декоративні та стилістичні нашарування і все ж таки під всім цим, значною мірою збе­реглися і стародавні початкові форми, декор та первородні твори,  відомий у всьому світі мозаїчні сюжети і фресковий розпис.

Маючи певний час, допуск до недоступного для пересічних глядачів та відвідувачів приміщень і закутків, до сакрального і закритого для пізнання, нашого культурного коду, я мав можливість робити фотофіксацію необхідної як для задуманого спільного із заповідником проєкта так для власного вивчення мистецької та історичної спадщини.

Звичайно, сподіватись на збереження автентичного (вітражного) скління собору не приходиться. Всі ми розуміємо, що скло, це перший з матеріалів який страждає від вандальних та стихійних дій часу але в ті давні часи існували і інші скляні технології із застосуванням кольорового скла чи глазурі які перейшли в Україну з Візантії від часів княжої доби.

Таких як мозаїчні образи, декор, керамічні, глазуровані плити.

Досліджуючи скриті фрагмент стародавньої підлоги собору, яка на цей день закрита чавунними декоративними плитами, укладеними в середині ХІХ ст. в деяких місцях відкрита нашому оку первородна, керамічна підлога, пазового набору з круглих та хрестовинних модулів, які являють собою керамічний килим покритий глазур’ю.

Glasur (від Glas – скло) – тонкий склоподібний шар на поверхні керамічних виробів, закріплений випаленням.

Глазур або полива – це тонкий шар склоподібного матеріалу, котрий вкриває кераміку. Вони надають керамічним виробам кольору, міцності та водонепроникності.
Глазурована підлога з набору модулів різнокольорової смальти та скляної маси зеленої,синьої, жовтої та блакитної, яку укладали як пазлові плитки.

Головним відкриттям для мене особисто, як художнім так і стилістичним, про який жодного разу не писали і не досліджували, чи то московська і радянська, чи зарубіжна мистецтвознавча і культурологічна експертиза, стала кольорова гама Синьо – Жовтий колорит з додаванням білих та зелених вкраплень.

Всі офіційно відомі дослідження по культурній спадщині Собору Софії Київської, або замовчували цей цікавий факт або писали про те поверхнево без акцентування і детального дослідження. Кольори княжої доби, синій (блакитний) і жовтий. У релігійному та декоративно-прикладному мистецтві Київської Русі, синій (та блакитний) колір використовувався для розпису церковних склепінь, ікон, та вишуканих палаців, символізуючи небо та небесне царство.

Жовтий колір використовувався для розпису архітектурних деталей та прикрас, що імітував золото.

Синьо-жовтий кольори грали важливу роль в мистецтві та побуті Київської Русі, що охоплювала території сучасної України, Білорусії та Литви.

Виявлені мною, фрагменти знаходяться при престолі в центральній апсиді Софійського собору.

В тому місці де майже не можливо в прямому сенсі цього слова, ступати ногою людською, під самими порогами і стінами. В первозданному вигляді, вся підлога, головного Собору Руси, закладеного і збудованого Київським князем Ярославом Мудрим, нащадком варягів (вікінгів),  мала всі ознаки притаманної на той час геральдичної традиції застосування родових кольорів в декорі і побуті всього, що відносилось до цього роду. У середньовічному мистецтві також можна знайти приклади використання синього та жовтого кольорів у розписах вікон, вітражів та мозаїк.

Однак, синьо-жовтий колір не мав такої ж символіки у західноєвропейській культурі, як у культурі та геральдиці Київської Русі. Вся західноєвропейська традиція глазурованої підлоги, які дійшли до наших днів, це кольори і відтінки охри і теракоти з незначним доданням зелених і синіх кольорів.

Яскравих і відкритих жовтих кольорів з контрастним синім чи голубим не застосовувалося .

Ці кольори з’явилися в епоху Вікінгів та стали символом також шведської державності. Синьо-жовтий колір також використовується у побуті шведів, зокрема в національному прапорі та гербі Швеції. У національному прапорі Швеції синій колір символізує небо, а жовтий – сонце. Крім того, у шведському побуті можна знайти використання синьо-жовтих кольорів у виробах зі скла, кераміки та текстилю.

В глибині центральної апсиди влаштовано півколом місце для сидіння епіскопів (синтрон). Від стародавньої частини синтрону залишився лише верх, оздоблений мозаїчними та мармуровими плитами. Частини мозаїчних плит, що випали, а також вся нижня частина престолу оздоблені полив’яними керамічними плитами, зробленими в одній кольоровій гамі з мозаїчними смальтовими прикрасами.
Мозаїчні плити зроблені тією ж технікою, що й підлоги, з чотирикутних і трикутних кусочків смальти жовтого, синього, блакитного й зеленого кольору.
Другим видом інкрустації є мозаїчні смуги, викладені на розчині в пазах керамичних плит.Спинка крісла митрополіта орнаментована тією ж кольоровою смальтою, вправленою в мармурову плиту.

Засновники майстерні, українські митці, Микола і Денис Кутняхови (батько і син), отримавши на початку 2007 року від громади Київського кафедрального Собору Святого Володимира, прохання на реновацію відновлення вітражів у храмі ще радянського періоду в свинцевих профілях і матеріалів, які були доступні в ті часи. постраждала.
Ці вітражі були в поганому візуальному і технічному стані. Свинцева пайка порозтягувалася, була потріскана, вітражне скло просипалось з профілів.

Свинець, як м’який кольоровий метал має термін служби 100-120 років за нормальних атмосферних умов. Екстремальні температурні цикли та атмосферне забруднення можуть скоротити термін служби свинцю, що і сталось з дверними вітражами собору.

Кожна вітражна деталь була обережно демонтована і очищена відповідними хімікатами від закопченя та багаторічного, масного бруду. Після очищення вітражного полотна  та розбору свинцевого профілю, було визначено, які деталі потребували реставрації та заміни. Українські художники монументалісти – Микола та Денис Кутняхови  для реставрації вітражів, використали більш сучасну методику по відновленню та встановленню,  дверних вітражів в інтер’єрі собору.

Технологія паяння свинцевого профілю, полягає в точковому з’єднані свинцевого профілю, що значною мірою послаблювало конструктивну міць старого вітража.

Тому було вирішено відновити ці вітражі за американською технологію “Тіффані” (Tiffany). Технологією відносно молодою але значною мірою більш естетичною та практичною. 

Вітражі “Тіффані” (Tiffany) – це мистецтво створення вітражних вікон, світильників та декоративних виробів з використанням мідної фолії та суцільної пайки олов’яним припоєм. Ця технологія виникла у другій половині XIX століття, коли Американський художник Луїс Комфорт Тіффані (Louis Comfort Tiffany) відкрив власну студію в Нью-Йорку. 

Скляні деталі підгоняются до необхідної форми на алмазному шліфувальному верстаті. Обточені фігурні пластинки скла обгортаються по контуру мідною фольгою, що клеїться або тонкою мідною стрічкою з шаром акрилового клею на внутрішній поверхні (ця поверхня заклеєна паперовою смугою, яку треба видалити перед використанням стрічки). При наклейці фолія ретельно розгладжується. Заповнені фолією “шви” між окремими частинами малюнка обробляються флюсом, після того, як вітраж зібраний повністю, його елементи скріплюються олов’яною пайкою за допомогою потужного паяльника. Готовий вітраж обрамляється по периметру П-подібним латунним профілем. Для надання рамі жорсткості кінці профільних рейок спаюються між собою. 

 

Досвідчені майстри творчої майстерні “ВІТРАЖ КЛАСІК”   виконали це завдання в стислі терміни. Вітражі стали значно міцнішими, при тому, що вітражні шви стали значно тонше за попередній свинцевий профіль. Пошкоджені або загублені деталі були відновлені з подібного за якістю і кольором скла. 

Як вдячність за волонтерську допомогу при відновлені вітражів, прізвища всіх майстрів вітражістів, які брали участь в цьому проекті, гравійовані в нижніх правих кутах дверних втіражів собору.