Історія українського сакрального мистецтва, на жаль, знає не лише періоди розквіту, але й моменти болючих втрат.

Одним із таких епізодів нового часу є знищення унікальних монументальних фасадних мозаїк Свято-Троїцького Храму, розташованого на території чоловічого монастиря історичної Китаївської пустині в Києві. Цей випадок слугує гірким нагадуванням про вразливість мистецької спадщини перед обличчям ідеологічних та політичних змін.

Фасадні мозаїки Свято-Троїцького Храму були створені у 2007 році  майстернею українського художника-монументаліста Миколи Кутняхова, учня і послідовника відомого  Миколи Стороженка. Ним було створено велику серію образів сакрального мистецтва преподобних Києво-Печерської лаври: пр. Спиридона, пр. Нікона-Сухого, пр. Миколи-Святоші (Князя Чернігівського); мозаїку «Свята трійця», «Спас – Нерукотворний», «пр. Серафім Саровський», «пр. Димитрій Ростовський», «пр. Досифій».

Робота була виконана на замовлення парафії і настоятеля Храму, що свідчить про тодішнє прагнення до збагачення сакрального простору сучасним українським мистецтвом.

Монументальний стиль Миколи Кутняхова, відомого своїм глибоким розумінням української традиції та вмінням інтегрувати її у сучасний контекст, безумовно, надав цим мозаїкам особливої художньої та духовної цінності. Ймовірно, вони були виконані з тією ж ретельністю та якістю матеріалів, як і інші його твори, що гарантувало б їх довговічність.

Трагічний поворот у долі новостворених мозаїк настав вже у 2010 році, в період приходу до влади в Україні про російських сил і президентства Віктора Януковича. Тодішня політика щодо релігійних організацій призвела до передачі Свято-Троїцького Храму УПЦ Московського патріархату. Цей крок, був здійснений на тлі загального посилення проросійських настроїв у державній політиці, мав руйнівні наслідки і для фасадних мозаїк головного Храму монастиря.

Представники нового власника,  ухвалили безпосередньо рішення про знищення мозаїк створених майстернею Миколи Кутняхова, аргумент полягав у тому, що твори мистецтва не відповідають їх розумінню  “канонического духу”. Це формулювання часто використовується для обґрунтування руйнування або переробки творів українського сакрального мистецтва, що не вписуються в певне вузьке догматичне чи ідеологічне трактування канону, ігноруючи при цьому художню цінність, авторський стиль та внесок у культурну спадщину України.

Знищення фасадних мозаїк, відбулось “по тихому” силами прибічників “русского мира”  і стало не лише актом вандалізму щодо конкретних творів мистецтва, а й черговою символічною втратою. Воно підкреслює вразливість сучасного українського сакрального мистецтва в умовах зміни власників або ідеологічних пріоритетів. Цей епізод є  нагадуванням про те, як важливо захищати та цінувати кожен елемент культурного надбання, незалежно від політичної кон’юнктури чи вузького тлумачення канонів. 

Пам’ять про знищені мозаїки має слугувати нагадуванням про необхідність збереження і поваги до мистецтва як невід’ємної частини національної та духовної спадщини.